Трагічні сторінки української історії

Доктор історичних наук Наталя Романець:

 «Найбільше вироків за “законом про п’ять колосків” було винесено у Дніпропетровській області»

7 серпня у календарі історії України – сумна дата. Саме цього дня у 1932 році був прийнятий репресивний радянський закон часів Голодомору. Народ назвав його «законом про п'ять колосків», а офіційна його назва така: Постанова ЦВК і РНК СРСР «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та зміцнення суспільної (соціалістичної) власності». Цей закон було спрямовано проти селян, котрі, рятуючи дітей від голодної смерті, змушені були нести додому з току чи поля кілограм чи два зерна, ними ж вирощеного.

Про трагічну подію 84-річної давнини, яка стала причиною десятків тисяч зламаних доль українських громадян бесідуємо з гостею «Домашньої газети», доктором історичних наук, доцентом, професором кафедри історії України та правознавства Криворізького педагогічного інституту ДВНЗ «Криворізький національний університет» Н.Р. Романець. Результати своїх досліджень щодо репресивної  політики радянської влади в українському селі (1925-1939) Наталя Радомирівна опублікувала у однойменній монографії майже на півтисячі сторінок. І криворіжці, які захочуть дізнатися більше про той час, зможуть прочитати її у читальній залі Криворізького педагогічного університету. 

– Тема протистояння влади та селянства в добу сталінської модернізації аграрного сектора протягом останніх років перетворилася на одну з провідних у вітчизняній і зарубіжній історіографії, – говорить Наталя Радомирівна. – Важливість дослідження  проблеми зумовлена тим, що дозволяє спростувати ряд міфів, котрі міцно вкоренилися у громадській думці. Один із стереотипів походить ще з радянських часів – про всенародну підтримку суцільної колективізації. Інший вже з доби незалежності – про безхребетність українського селянина, нездатність його до опору, що нібито й зумовило голодну катастрофу 1932-1933 рр. Між тим, документи свідчать, що долю жорстокого двобою між більшовицькою державою і багатомільйонним селянством під час сталінської «революції згори» вирішили репресії.

– Чому ставлення селян до колективної власності на землю та засоби виробництва було таким негативним?

– З одного боку, члени колективних об’єднань розуміли, що власність колгоспу сформувалася шляхом усуспільнення їхнього індивідуального майна. З іншого, оскільки колективізація мала примусовий характер, то майно у селян фактично відбирали колективізатори. Саме тому новоявлені колгоспники сприймали колективне майно як відчужене в них, до якого вони не мають жодного стосунку. До речі, уперше свою здатність захистити колгоспну власність Кремль продемонстрував 1930 року, коли почався масовий вихід із колгоспів. Наприклад, за матеріалами Центрального державного архіву громадських об’єднань України дізнаємося,  що учасниць антиколгоспних виступів, які супроводжувалися грабунком созівського майна, із села Дмитрівка Казанківського району тодішнього Криворізького округу засудили до трьох років позбавлення волі.

– Який же вплив справив на суспільство «закон про п’ять колосків»?

– Нормативний акт став радикальною відповіддю Кремля на зростання крадіжок колгоспного збіжжя в умовах голоду та хлібозаготівель 1932/1933 року. Так зване «розбазарювання хліба», тобто його приховування, розкрадання, використання особливого режиму обмолоту, було специфічною формою протидії селян хлібозаготівлям, проявом їхніх антиколгоспних настроїв, а головне – способом виживання в умовах, коли колективні об’єднання не розплачувалися зі своїми членами за відроблені трудодні. Взагалі крадіжки у широких масштабах склалися як результат колгоспного устрою життя.

Ініціатором та основним автором постанови був сам генсек, що доводить, зокрема, листування Й. Сталіна і Л. Кагановича. Дослідники звертають увагу на юридичну безграмотність закону, котра полягала у відсутності диференціації видів покарання залежно від ступеня їхньої тяжкості: розстріл із конфіскацією всього майна або 10 років ув’язнення застосовувалися за будь-яку крадіжку «соціалістичної власності» без урахування її розмірів. Засуджені в цих справах за жодних умов не підпадали під амністію. Прирівнявши майно колгоспів і кооперативів до державного, указана постанова остаточно розвіяла ілюзії тих селян, які вважали, що колгосп як селянське об’єднання цілком самостійно встановлює свої взаємовідносини з державою. Крім того, закон встановив покарання у вигляді позбавлення волі на строк від п’яти до десяти років з ув’язненням до концентраційного табору для «антигромадських, куркульсько-капіталістичних елементів, що застосовують насильство та погрози, або проповідують застосування насильства та погроз до колгоспників, щоб примусити їх вийти з колгоспу, щоб примусово зруйнувати колгосп».

Поява «закону про п’ять колосків» змогла шокувати навіть досвідчених прокурорів та суддів, які, здавалося б, від часів суцільної колективізації мали звикнути, що радянська юридична система підпорядковується політичній доцільності. Разом з тим працівники місцевих органів юстиції все одно не могли збагнути, як за крадіжку жменьки колгоспного зерна засуджувати голодного селянина до 10-річного ув’язнення або розстрілу, а відтак буквально закидали Наркомат юстиції УСРР запитами із проханням розтлумачити порядок застосування постанови ЦВК та РНК СРСР від 7 серпня 1932 р.

13 вересня 1932 р. з’явилася таємна інструкція, яка регламентувала порядок застосування постанови від 7 серпня. Зокрема, до «куркулів», обвинувачених у «розкраданні колгоспного майна й хліба», передбачалося застосовувати вищу міру покарання без винятків. Вироки одноосібникам і колгоспникам обмежувалися позбавленням волі на 10 років, а головам колгоспів, членам правлінь теж загрожувала вища міра покарання (за пом’якшуючих обставин позбавлення волі на 10 років).  На практиці «соціально-класова спрямованість» закону обернулася тим, що судово-слідчі органи почали масово фальсифікувати відомості «про соцмаєтковий стан» притягнутих до кримінальної відповідальності. Звичайною справою стало перетворення маломіцного середняка в заможника, а останнього – на куркуля.

– А як судді застосовували проти населення цей репресивний закон?

– Нерідко застосування закону залежало від суддівського сумління: в одних рука не підіймалася, щоб на 10 років закатати людину за крадіжку колосків, а інші – засуджували до розстрілу 17-річних, вагітних, без будь-яких доказів. Приміром, 4 вересня 1932 р. у Дніпропетровській обласній газеті «Зоря» з’явилася стаття, в якій судді Петриківського району Золотарьову закидалося винесення «сміхотворно м’яких вироків куркулям і підкуркульникам, розкрадачам колгоспного хліба». Наводився при цьому такий факт: «куркуля» І. В’язового з артілі «Радянське село», «розкрадача соціалістичної власності», він засудив лише на 3 роки позбавлення волі з наступною поразкою у правах та забороною проживати в УСРР протягом 5 років.

На рішення судів значною мірою впливало те, що переважна більшість крадіжок були дрібними: жменя колосків, декілька буряків, капустина тощо. Служителі Феміди прекрасно усвідомлювали, що їх скоювали в умовах, близьких до тих, які в юриспруденції називаються «станом крайньої необхідності». Тому обласні прокуратури ретельно контролювали діяльність судів, опротестовуючи їхні «занадто м’які» вироки. Так, було переглянуто рішення нарсуду щодо «куркулів» Шулешкових, яких за крадіжку колгоспного хліба спочатку засудили до 3 років позбавлення волі, а після прокурорського втручання – «до найвищого заходу соцоборони – розстрілу». На погляд Дніпропетровської облпрокуратури, особливою «м’якістю» відрізнялися вироки, винесені Нововасилівським, Оріхівським, Сталіндорфським,  Софіївським, Олександрійським,  та іншими райсудами.

– Наталіє Радомирівно,  розкажіть, як застосовували «Закон» до малолітніх крадіїв?

– Із погляду органів юстиції, першою реакцією селянства на зміцнення репресії за «законом про п’ять колосків» стала зміна технології крадіжок. Щоб уникнути відповідальності, до них почали залучати дітей. Відтак директива Наркомату юстиції та Генеральної прокуратури УСРР від 26 серпня 1932 р. зобов’язала місцеві прокуратури й облсуди під час розслідування справ малолітніх крадіїв виявляти тих, хто спонукає дітей розкрадати колгоспний хліб.

Протягом першого місяця реалізації закону від 7 серпня чітко окреслилася тенденція повального винесення розстрільних вироків. Зверну увагу і на те, що на практиці в Україні закон застосовували, головним чином, до «крадіїв із безвиході», тобто обвинувачених у дрібних крадіжках – 89,5% вироків. Для порівняння: у РСФРР ці злочини складали 51,5%.

Показово, що факти «масового засудження колгоспників» за крадіжки на полі колосків, за крадіжки кількох кілограмів зерна в голодному 1933 р. згодом визнала й сама влада. Проте, провину за нібито «навмисне перекручення судової політики радянської влади» було покладено на «троцкістсько-бухаринські та буржуазно-націоналістичні елементи», які «пролізли в органи радянської юстиції й робили все, від них залежне, щоб дискредитувати закон від 7 серпня 1932 р.», «викликати незадоволення й озлоблення трудящих проти радянської влади».

– Чи мав вплив цей закон на подальші постанови та директиви влади?

– Репресивні заходи щодо захисту «соціалістичної власності» пізніше значно посилилися. За цим законом з вересня 1932-го дозволяли карати посадових осіб, які допустили «незаконні витрати мірчука» (один з видів податку. – Ред.),  з листопада – поширили його дію на бухгалтерів, рахівників, комірників, завгоспів, вагарів, що «приховують хліб від обліку, складають брехливі облікові відомості», від 30 січня 1933 р. щодо «саботажників сільськогосподарських робіт, розкрадачів насіння й шкідників», від 20 травня 1933 р. – у випадках «таємного викрадання з колгоспу колгоспником засобів виробництва, що були усуспільнені при вступі його до колгоспу», а також «до організаторів розбору колгоспного майна (масового виводу коней, самовільного повернення реманенту)».

Окремо слід згадати постанову ЦК ВКП(б) від 1 січня 1933 р., яка дала новий імпульс застосуванню закону від 7 серпня, поширивши його дію на селян, що приховували «розкрадений» чи «прихований від обліку хліб».

– Що говорить статистика відносно кількості засуджених за «законом про п’ять колосків»?

– Так, із початку хлібозаготівельної кампанії й до 25 листопада 1932 р. в республіці за крадіжки зерна було засуджено 19 500 осіб. До них слід додати ще 1000 осіб, засуджених за «розбазарювання» й «порушення планів» із мірчука. У середньому на кожен район УСРР припадало 50 випадків засудження за «розбазарювання і розкрадання хліба» та 3 справи щодо мірчуку. Найбільше за крадіжки колгоспного хліба карали у Дніпропетровській області (5025 засуджених), що пояснюється більш високим рівнем колективізації у степових регіонах України. Майже 500 осіб, притягнутих до кримінальної відповідальності, засудили до вищої міри покарання, проте «лише» 245 розстрільних вироків було затверджено. Ще 14 тис. осіб засудили до позбавлення волі, із них 10% - на 10 років і 10% - на строк від 5 до 10 років. 5 тис. осіб отримали покарання у вигляді примусових робіт.

 Якщо протягом перших чотирьох місяців застосування закону від 7 серпня органи юстиції та ДПУ виявляли й карали, головним чином, крадіїв-одинаків, то з початком спецоперації ДПУ УСРР проти «сільської контрреволюції» розгорнулася масова фабрикація групових справ розкрадачів. У рамках спецоперації органи ДПУ лише в листопаді 1932 р. ліквідували в республіці 55 «контрреволюційних колгоспних груп», що «організовано розбазарювали хліб», 60 угруповань, котрі хліб «організовано розкрадали», і 19 організацій, які приховували. Більшість «викритих угруповань» поєднували всі перераховані «злочинні діяння»: одночасно «розбазарювали», «розкрадали» і «приховували» хліб. Наприклад, як правління артілі ім. Чубаря Чубарівського району Дніпропетровської області. Усього ж за період спецоперації (листопад 1932 - січень 1933 рр.) органи ДПУ УСРР ліквідували 757 «контрреволюційних колгоспних груп», які «здійснювали крадіжки й розбазарювання хліба».

За даними Верховного суду СРСР, станом на 1 січня 1933 р. в Україні за крадіжки громадської власності було засуджено 31167 осіб, із них 1143 (3,7%) – до вищої міри покарання, 2806 – до 10 років позбавлення волі, решту 27 218 осіб (87,3%) – до інших заходів.

Бесідувала Тетяна Крамаренко