Голова Криворізького міського та Дніпропетровського і братства ОУН-УПА Роман Пастернак: «Хто б як мене не називав – ворогом радянської влади, бандерівцем, але я страждав, боровся з окупантами за незалежну Україну!»

Довгих дев'ять тюремних років провів у Воркуті відважний воїн повстанської армії Р. М. Пастернак (псевдо Сокіл), який сьогодні живе у Кривому Розі і веде активну патріотичну роботу з молоддю. Допитливі юнаки і дівчата, народжені в незалежній Україні, хочуть знати історію своєї країни. 14 жовтня, на свято Покрови, яке в Україні також є днем створення Української Повстанської Армії (УПА), Роман Михайлович зустрівся з творчим коллективом «Домашньої газети» і відповів на запитання журналістів.

Роман Михайлович Пастернак народився 14 січня 1928 року на Львівщині, в невеличкому селі Утіховичі, що розкинулося на західних пагорбах річки Гнила Липа. Тоді там були панський маєток, ставки, водяний млин. Але не матеріальними статками прославилися Утіховичі, а високим патріотизмом і національною свідомістю місцевих жителів. Майже вся молодь пішла в ОУН-УПА, в тому числі і Роман Пастернак - у 1943 році, після закінчення 7 класів. Спочатку хлопця прийняли у патріотичну спортивну організацію «Сокіл», яка мала клич: «У здоровому тілі - здоровий дух!». Побачивши у 15-річному підліткові неабиякі організаторські здібності, його невдовзі обирають станичним головою юнацтва ОУН. Відтак обов'язки Романа стали більш серйозними: розвідка, організація зв'язку, заготівля продуктів для партизанів УПА і виховання молоді в націоналістичному дусі.

У травні 1944-го Роман вступає до лав УПА і проходить тримісячний вишкіл у бойовій сотні «Рубачі», яка розташовувалася у густому смерековому лісі Золота Поляна поблизу села Липівка Рогатинського району Івано-Франківської області. На зібранні побратимів в присутності священика греко-католицької церкви Р. Пастернак прийняв присягу боротися до загину за незалежну Україну з окупантами всіх мастей.

- Романе Михайловичу, розкажіть про перший прихід радянської влади у 1939 році.

- Спочатку ми зустрічали старших братів з Великої Східної України радісно, з хлібом і сіллю. Але не довго так тривало. Десь через місяць - два почалися арешти. Совіти арештовували колишніх петлюрівців, січових стрільців, політичних, свідомих українців, заможних господарів, священиків і вивозили їх, босих, голодних і холодних, у невідомому напрямку. Так багато людей було знищено.

-  Відступ Радянської армії під натиском гітлерівців у 1941 році пам'ятаєте?

- Дуже добре. Червоні бійці відходили і знищували без всякого суду священиків, молодь, інтелігенцію. Особливо катували ув'язнених у тюрмах: відрізали їм вуха, ошпарювали кип'ячем. Щоб не було чутно страшенного людського крику, біля катівень весь час працювали дизельні двигуни, заглушуючи плачі й стогони умираючих людей. Я особисто був на похороні ЗО закатованих в'язнів у районному центрі Перемишляни.

- Розкажіть про свій перший бій.

- Проходив він у 1944 році в селі Тучному, від якого ми знаходилися на відстані 6 - 7 кілометрів. Розвідка донесла, що німці грабують мирне населення: забирають худобу, борошно. Миттю похапали зброю. Я, зокрема, - трофейні німецький карабін, гранати і парабелум, хлопці - німецькі та австрійські гвинтівки. І - бігом напереріз фашистам. Стріляли, причому влучно, на ходу, навіть ворожу танкету ПТРом підбили. Німці не витримали нашої атаки, покидали і свої автомати, і награбоване добро - і чимдуж розбігатися на всі боки.

-   Страху не було, адже противник відстрілювався?

- Який там страх! Всі молоді, у всіх гаряча кров. До речі, в криваву сутичку ми пішли за добровільним бажанням. І так, до речі, завжди було, коли потрібно було йти в засідку чи розвідку. Хто хотів виконувати завдання, піднімав руку, щоб бачив командир і всі побратими. Примусу не було абсолютно ніякого.

- Та невже?

- Чесно говорю. Нам, патріотам-українцям, вихованим у цьому ж дусі, хотілося служити в своїй армії, служити Україні, обороняти народ від окупантів. Ви ж знаєте, як тоді говорилося в Західній Україні про війну Радянського Союзу з фашистською Німеччиною: «У цій війні переможця не буде, виснажені боями країни зрештою розпадуться на дві імперії». Ми, воїни ОУН-УПА, теж так думали і хотіли скористатися в майбутньому такою ситуацією і взяти владу в рідній Україні в свої руки.

-  А який бій був найдовшим у вашому житті?

- Бій у 1944 році, який розпочався рано-вранці 8 вересня в селі Слов'ятин Підгаєцького району Тернопільської області з КГБістами. Тоді розташування нашого великого куреня, три сотні - «Буйні», «Рубачі» і «Холодноярці», вислідила со-вецька розвідка разом із запроданцями-провокаторами. Нас оточили три гарнізони загальною кількістю більш як три тисячі чоловік. Вони кричали: «Бандерівці, здавайтесь!» Нецензурно лаялися. Але ми дали їм відсіч. Тоді чимало карателів впало. Під покровом ночі ми відступили у село Тростянець із серйозними втратами: 5 убитих, серед яких був і мій брат Василь (псевдо «Голуб»), і 7 поранених.

- Цікаво, як ви зверталися до своїх командирів?

-  «Друже-командире». А командир до нас - просто «друже». Але це не говорить про те, що у загонах панувало панібратство. Дисципліна була дуже строгою: не дозволялося ходити в самоволку, курити, пити горівку чи вино. Але я не пив, не курив, відтак і проблем не мав.

- У багатьох радянських художніх фільмах воїни ОУН-УПА показані в негативному плані: затуркані, часто жорстокі, з автоматами наперевіс зненацька з'являлися в селах і відбирали у людей харчі...

-  Це суцільна неправда. Коли ми квартирували у людей, нам суворо заборонялося не те що взяти без дозволу у господі якусь річ чи там хліб - попросити собі. Навіть коли ми приходили з лісу в село на перепочинок голодними і холодними. Ми казали один одному: «Не їж, а смійся!»

- Наступне питання непросте, але все-таки розкажіть про ваші сутички з радянськими партизанами.

-  Це були поодинокі короткочасні бої, ініціаторами були практично завжди ковпаківці. Йосип Сталін наказав Сидору Ковпаку нас знищувати. Чому сутички були короткими? Тому що на той час ковпаківські загони були невеликими по кількості, виснаженими у боях з фашистами і походах. Але від фактів нікуди дітися: радянські партизани вбивали нас, а ми їх.

-  Це правда, що у ваших сформованих бойових сотнях воювали не лише українці, а й представники інших національностей?

- Так! У загонах були представники багатьох національностей поневолених народів. Зокрема була азербайджанська частина вояків, грузинська, руська (недовго); євреї служили лікарями в загонах ОУН-УПА; були в наших рядах і німці, які не встигли відступити зі своїм фронтом. Переважна більшість командирів у сотнях були зі Східної України, в тому числі й ті офіцери, які побували в німецькому полоні, а потім з ідеологічних переконань прийшли до нас у військо.

- Розповідають, що у ваших загонах була доволі сильною так звана служба безпеки.

-  І правду кажуть люди, адже в рядах ОУН-УПА зі зброєю в руках брало участь у визвольній боротьбі з 42-го по 50-ті роки близько 100 тисяч повстанців. По кількості штиків це - регулярна армія.

Представники служби безпеки були до мозку кісток віддані ОУН-УПА, які слідкували, щоб у наші ряди не пробралися завербовані КГБ і НКВД агенти, сексоти, зрадники. Це була їхня основна робота. До речі, провокатори, маскуючись під боївки ОУН-УПА, ночами нападали на населення, мордували свідомих людей, вбивали їх, щоб дискредитувати повстанську армію. Але ми їх виявляли і знищували.

-  Романе Михайловичу, населення вас підтримувало?

- Повністю. Харчами, зброєю, обмундируванням. У селах місцеві лікарі, в основному вихідці зі Східної України, виходжували наших поранених. Потужною була моральна підтримка. І повірте, якби такої підтримки не було, то повстанська армія на Західній Україні не протрималася б аж 12 років.

- А які у вас стосунки були з радянськими воїнами, що поверталися з фронту через Західну Україну?

- Нормальні. Ми не вели війну з фронтовиками, а вони з нами. Говорили, що фашистів вони перемогли і тепер прагнуть якнайшвидше повернутися додому, до своєї рідні. А воювати з оунівцями і упівцями - то справа вже Внутрішніх військ СРСР.

- У 1947 році вас було заарештовано, «дякуючи» зрадникам...

- Я потрапив у засідку в будинку голови сільської ради. На мене, беззбройного, накинулися чотири чоловіки і скрутили, а потім повезли в районний центр Перемишляни до полковника КГБ Чорнова. Той вдарив мене кулаком з усієї сили в обличчя і зі злістю промовив: «Тобі матір передавала записку, щоб здавався і працював на нас? Тепер у тюрмах згниєш!» Перед цим мою маму КГБісти кілька разів заарештовували, знущалися над нею за те, що її сини були бандерівцями у повстанській армії. Після катувань мама мені передала: «Сину, не здавайся! Бо якщо мене так били, то тебе вони замордують!»

***

Після півтора року перебування у Золочівській тюрмі Романа Пастернака перевозять у Лук'янівську в'язницю на три місяці. І зрештою йому був зачитаний вирок за статтями 54-1 а і 54-11 Кримінального кодексу - зрада Батьківщині та участь у боротьбі проти радянської влади. Вирок - 10 років ув'язнення з відбуванням покарання у заполярному місті Воркута. Покарання Роман Михайлович відбув від дзвінка до дзвінка. Вже на поселенні у 1956 році одружився з такою ж, як і сам, націонал-патріоткою Марією Савич, родом зі Львівської області.

Після відбуття покарання Роману Пастернаку заборонялося жити ближче ніж за 101 кілометр до будь-якого обласного центру СРСР. Нескореного воїна ОУН-УПА прийняв Кривий Ріг. Та ще й куди - на завод «Комуніст»! Там він сумлінно пропрацював бригадиром слюсарів-складальників аж 40 років. І навіть здобув звання «Майстер золоті руки». За самовіддану працю, зокрема складену гірничу машину, яка демонструвалася на ВДНГ у Москві, нагороджений червоним дипломом і цінним подарунком - автомобілем «Москвич 412».

Роман Михайлович з дружиною Марією Петрівною виховали доньку Любу і сина Василя, котрі готові віддати за волю і незалежність України найдорожче - життя.

Микола Крамаренко (М.Сумський)