Літературна Україна
Франко і Криворіжжя: грані суміжності (
– Романе Анатолійовичу, чи
поєднує хоч щось галичанина Івана Франка з нашим краєм?
– У 35 томі найбільшого поки зібрання творів Франка можна знайти таку
фразу: «…в степах… тепер… величезні гутні печі глитають у свої пекельні челюсті
мільйони пудів дорогоцінного криворізького заліза». Та швидко радіти не варто –
ця чи не єдина в його працях згадка про наш край належить Софії Русовій. Франко
цитує її статтю, дискутує з нею щодо нових і старих явищ у літературі.
– Тобто спільного нічого немає?
– Усі ми в школі читали «Борислав сміється» – повість про людей, що
живуть у місті, яке зазнало шаленого розвитку через відкриття в ньому родовища
корисних копалин. Щось нагадує? Порівняймо лише. Бориславське родовище
озокериту відкрили 1853 року, а криворізьку руду – 1866. У 1872 році в
Бориславі з’явилася залізниця, у Кривому Розі – у 1884. Уже на початку нового
століття в Бориславі видобували 5% світової нафти, а Кривий Ріг за видобутком
руди тоді випередив навіть Урал.
Саме життю людей в абсолютно нових умовах і
присвятив Франко свій «Бориславський цикл». Ці повісті й оповідання наші
криворізькі вчителі мають подавати по-особливому, бо в них є часточка й нашої
історії. Звісно, молодий – ледь за двадцять років – автор горів тоді ідеями
соціальної рівності, але загалом доволі точно підкреслював тектонічні ментальні
зсуви, спричинені різкою індустріалізацією.
– Ви захистили докторську дисертацію
за творчістю Франка. Такий вибір зумовлений тією самою ментальною близькістю?
– Частково, але в зовсім іншому ключі. Коли я обирав «героя» для свого
дослідження, то висував до його постаті кілька критеріїв. Це мав бути драматург
з різножанровим і різнотематичним спадком, а також з теоретичними або
критичними працями. Таких в українській літературі небагато. Згодом я з’ясував,
що на формування світогляду Франка сильно вплинула філософія Канта, від якої і
я відштовхувався. Тоді вже іншого «героя» дисертації в мене, на щастя, і бути
не могло.
– На загальний погляд,
індустріалізація і українська література – явища доволі далекі одне від одного.
Ми нібито більше звикли до художніх описів нашого сільського життя. Може,
Франко є винятком?
– Аж ніяк. Традиційний «шкільний канон» української літератури справді
має, так би мовити, рустикальний ухил. Але в загальному літературному потоці
Франко, звісно, не єдиний писав про міське життя. Більше того, у його творчості
можемо віднайти значно більше близьких нам тем, крім
урбаністично-індустріальної.
От вона сама може бути виведена до більшого
пласта питань, якими переймався письменник, – модернізації як такої.
Модернізації життя, модернізації мистецтва. Один з дослідників назвав Франка
«сором’язливим модерністом». На тлі молодших і войовничіших колег він видавався
радше захисником традиції, аніж новатором. Та насправді більшість
найнесподіваніших літературних експериментів в українській літературі межі
століть належать саме Франкові: історія самогубці – вигаданого автора
«Зів’ялого листя», повість за мотивами кримінальної судової справи «Основи
суспільності», неймовірна новела-лист «Сойчине крило», побудована на телефонних
розмовах жартівлива «Історія одної конфіскати» тощо. Його ще називають батьком
українського модернізму. Мені здається, що Франкове показове «збереження
традиції» правильніше було б трактувати як елітарність у літературі, як
«збереження тяглості». Франко ж бо точно розумів: тільки маючи під ногами
надійний ґрунт, можна сподіватися на впевнене й безпечне зростання.
Криворіжжя за свою новітню історію пережило чи
не найбільшу кількість експериментів – промислових, соціальних і хтозна-яких
ще. Новітні техніка, вибухи, міграція, транспорт, освіта та безліч всього
іншого створили в місті неймовірну суміш людей і культур. І зараз, щоб не
пасувати перед викликами майбутнього, нам дуже потрібен цей ґрунт. Тому-то ми й
дошукуємося зараз своєї історії. Маючи такі знання, ми несвідомо почуваємо
відповідальність за те, що отримали в спадок.
– А відповідальність – ознака
елітарності?
– Справжньої елітарності, не позірної. І тоді є кому боротися з іншими
суспільними недугами. От молодого Франка приваблювали соціалістичні,
просвітницькі ідеї. Усе ж так просто: дайте людям свободу, озбройте їх знанням
– і вони самі розберуться, де правда. Але «люди» виявилися надто розмаїтими,
щоб самостійно виробляти більш-менш спільні погляди. У кожного своя правда,
особливо коли йдеться про рідний кожух чи клапоть землі. У свої 35 Франко з
однодумцями засновує політичну партію, щоб представляти в сеймі інтереси
українських селян і містян. Та не судилося – надто жорстка була політична
боротьба і надто пасивні були виборці.
За кілька років, міняючи своє життя,
відмовляючись від явної політичної боротьби, Франко напише:«Насамперед
признаюся в тому гріху, що його багато патріотів уважає смертельним моїм
гріхом: не люблю русинів… Коли, незважаючи на те, почуваю себе русином і по змозі
й силі своїй працюю на Русі, то, як бачиш, шановний читачу, цілком не з причини
сентиментальної натури. До цього примушує мене почуття собачого обов’язку… Мій
руський патріотизм – то не сентимент, не національна гордість, то тяжке ярмо,
покладене долею на мої плечі. Я можу здригатися, можу тихо проклинати долю, що
поклала мені на плечі це ярмо, але скинути його не можу, іншої батьківщини
шукати не можу, бо став би підлим перед власним сумлінням». Саме тоді Франко
остаточно приймає думку, що нація для розвитку потребує відповідальної еліти,
яка беззастережно служитиме народу.
– Франко справді не любив
українців?
– Знайдіть його вірш «Сідоглавому». Там художньо-сконцентровано
викладені ті самі аргументи, що і в цитованому щойно нарисі «Дещо про себе самого».
До цього вірша Франко склав ще кілька афоризмів. Ось такий, наприклад: «Сліпа
любов, як і сліпа віра, родить фанатизм і нетолерацію».
– Його твори, схоже, потребують
нового прочитання…
– Так. Хоча достатньо було б «уважного». Яке одразу ж стане новим.
Три роки тому знані франкознавці (є така ціла
галузь – франкознавство) зібрали свої роздуми про те, як же саме читати його
твори, у книзі «Франко. Перезавантаження». Один з авторів згадав гіпотезу про
створення «ідеального франкознавця»: узяти розумного хлопця і занурити його в
спосіб життя Івана Яковича, у його книги, його інтереси, з рибальством і
грибництвом включно – ото б він відчував Франкові тексти! Але тут же Ростислав
Чопик попереджає, що легко може так статися, «що якийсь Кіндрат з Луганська, вперше
взявши до рук томик Франка, розуміє прочитане глибше й адекватніше, бо, на
відміну від “укінченого” франкознавця, прийшов до Франка від живого, не
позиченого, а власного життя».
І тим паче, думаю, таке може статися з якимсь
Кіндратом криворізьким. Читайте Франка. Не обов’язково для франкознавства, але
визначально для себе. Шукайте в його рядках себе – і ставайте собою.
Открывать Ивана Франко можно всю жизнь!
Совсем
недавно мы отметили 160-летний юбилей выдающегося украинского писателя,
публициста, учёного, переводчика, общественного деятеля Ивана Франко.
Иван
Яковлевич не был атеистом, но в Бога слепо не верил
Ивана
Франко начал открывать для себя в Киевском государственном университете после
поразившей меня фразы блестящего преподавателя украинской литературы Виталия
Святовца: «Иван Франко написал за свою жизнь более 55 томов, и это даже больше,
чем Владимир Ленин! В них найдёте поэзию, прозу, философию, теорию литературы,
историю, этнографию...» Со студенческой пытливостью начал сравнивать Франко с
Тарасом Шевченко, но вскоре отказался от затеи. Эти люди в своей гениальности
очень разные. К слову, Иван Яковлевич не боготворил Тараса Григорьевича. Писал:
«Кобзар для нас не Коран, і не Євангеліє, і навіть не підручник історії, чи
політики, чи філософії». Хотя общее в них то, что они беззаветно любили
Украину, боролись за неё. И как никто страдали за неё! Трагические у этих
писателей и судьбы... Иван Франко умирал в страшных болезнях, неописуемой
бедности, никому не нужным в приюте «січових стрільців».
Бывая
на Прикарпатье, стараюсь заехать в живописное село Нагуевичи, где родился
Франко, и побеседовать с обаятельной и мудрой заведующей местным музеем Ириной
Сопотницкой (на фото). Она тоже всю жизнь открывает для себя Каменяра.
-
В своё время мы провели в Нагуевичах с добрый десяток научных конференций, пока
доказали, что Иван Яковлевич не был атеистом, - улыбается она. - В советские
годы партийной пропаганде было очень выгодно использовать поэта как атеиста,
что она и делала, навязывая неправдивые факты людям. А на самом деле он никогда
не был атеистом. Отец Ивана Яковлевича был «вхитором» - содержателем местной
церкви. На средства Якова Франко выкован крест в честь упразднения крепостного
права на Галичине. Ну и ещё факт: Иван Яковлевич крестил всех своих четверых
детей - Андрея, Тараса, Петра и Анну в греко-католической и православной
церквях.
- У Ивана Франко было своё видение Бога!
-
Да. Основная масса людей слепо верит священнику и в то, о чём он говорит. А
Иван Франко был не таким. Он видел, кому служат эти священники, перед кем
услужливо прогибаются, и поэтому не хотел сначала даже исповедываться. Но в
конце жизни он всё-таки исповедался, так как был философом в этом вопросе.
- Ирина Ивановна, судьба у Ивана Франко была
трагической, но как ни удивительно, он не жаловался на жизнь.
-
Он жёстко критиковал власть Австро-Венгрии, Польши, галицкое мещанство, которые
насмехались над украинцами, издевались над ними, и считал это своим выбором.
Сегодня на этот счёт у нас говорят, что у патриота Украины один выбор. Вот у
меня в руках одна из его записей: «Все, що йде поза рами нації, се або
фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої
змагання до панування однієї нації над другою, або хоробливий сентименталізм
фантастів, що раді би широкими «вселюдськими» фразами покрити своє духовне
відчуження від рідної нації». Видите, какой Франко. Цельная личность. Абсолютно
никакого раздвоения не воспринимал в национальном вопросе.
Ну
и ещё трагизм судьбы Ивана Франко в том, что, родившись в богатой семье - отец
был кузнецом, в то время это второй человек после священника (в семье было 12
«моргів» поля - 7 га ),
он рано - в 9 лет - остался без отца, а в 15 и без матери. То есть стал круглым
сиротой.
Ирина
Ивановна ведёт меня к хате, где родился Иван Франко.
-
Можно сказать, что эта хата давным-давно потеряла свою первозданность, -
открывая дверь, говорит мой гид. - Хата трижды горела: в 1885 году от попадания
молнии, а в 1986 и 2001 годах - от поджога местным жителем. Поэтому после
пожарища печка в этой хате не такая большая, какой была при Иванке (тогда все
дети по здешнему обычаю спали только на печке). Изначально пола в этой хате
тоже не было. Сейчас вот он как скрипит. Крыша в хате была соломенной, теперь
она из дранки. Вещей, которые были при Франко, тоже немного. Деревянная
колыбель, в которой спали сладким сном все маленькие Франки, деревянные
ночевки, в которых замешивали тесто.
- Иногда читаю, что Иван Франко был беспробудным
гулякой и тому подобное.
-
Это наш львовский Роман Горак любитель такие сенсации-сплетни распостранять. Я
спрашивала его не раз: «А как же тогда за такой гульнёй Иван Яковлевич успел
четверых детей воспитать и выростить, а паралельно ещё и 6 тысяч (!) произведений
написать?» Ответ невразумительный. Франко никогда в жизни не курил, а пил вино,
но совсем чуть-чуть.
Как
и многие гении, Иван Франко был ещё и ироническим человеком. Ходил в горы по
ягоды и грибы с детьми босиком и при этом смеялся: «Босим завжди ходив Сократ.
В цьому наша родина з ним зрівнялась. Тепер справа за іншим...»
Комментариев нет:
Отправить комментарий