Роздуми вченого з приводу перейменування вулиць Кривого Рогу.
Зі своїми пропозиціями щодо перейменування вулиць у Кривому Розі відомий історик хотів поділитися з громадськістю ще наприкінці 2007 року. Тобто задовго до прийняття закону про декомунізацію. Основною їх тезою було: важливо не лише позбутися радянського спадку в назвах міст, районів, установ, парків, скверів, вулиць, а відновити історичну справедливість. Повернутися до генетично притаманних нам назв та своїх коренів.
Але тоді не склалося. Редактор міської газети сказав йому, що це, мовляв, не на часі, інших проблем в місті хоч греблю гати. Довелося Віталію Стецкевичу звертатися в республіканську, провідну в Україні газету «День». Журналісти дещо скоротили міркування, та суть проблеми передали точно. А ще додали про небажання місцевої газети потурбуватися про увічнення історичної спадщини та байдужість до проблеми, яка «досить актуальна сьогодні не лише для Кривого Рогу, а для інших міст України».
Не знайшли розуміння проблеми, якими переймався автор, і у високих кабінетах міста, навіть після публікації в газеті «День». Нині ж - вже декретом зверху! - наказано провести кампанію з декомунізації.
- Почну з того, що запровадження нових топонімів є нагальною потребою новопосталої української держави, і це не може піддаватися сумніву, - говорить Віталій Стецкевич. - Це - аксіома. Нам конче потрібна нова топонімічна палітра - картина міста, яка б відтворювала генетично українську дійсність, живилася нею і зберігала її питомо важливі складові та несла потужний виховний потенціал.
- Чи не дивує Україна світ, розпочавши цю кампанію?
- Історичний досвід показує, що практично в усі часи і в різних країнах світу кожна нова влада чи не в першу чергу дбала про своє укорінення й утвердження в назвах, як писав пролетарський поет, «улиц, заводов, фабрик и пароходов». Нова радянська влада відразу ж проголосила і почала втілювати широкомасштабну кампанію з ліквідації старих назв, що зрештою і вилилося в тотальне перейменування усього, що несло сліди тієї клятої царської і ненависної трудовому народу влади. Одночасно не пощастило й пам’ятникам - їх зносили масово в ході тієї кампанії, яку промовисто назвали «ленінською політикою монументальної пропаганди». До речі, з народом тоді ніхто не радився...
Принагідно зауважу, що ще в часи Римської імперії, у добу Великої французської революції, у Веймарській республіці, у відроджених у 1917 році Фінляндії чи Речі Посполитій, на Кубі і в молодих країнах Африки, коли вони звільнилися від колоніального минулого в 60-х роках ХХ століття, там проходили такі ж процеси, що нині охопили Україну.
Ми теж прийшли до цієї ж стадії утвердження власної української тотожності і держави, її суверенізації та ідентифікації. Повернення до своїх рідних назв, а не гонорове, амбіційне, часом і недоречне перейменування, як це було, скажімо у Франції в часи тієї Великої революції. Тоді заходилися міняти навіть назви місяців року!
Принагідно зауважу, що в 1939 - 1940 роки, коли до складу України повернули її західні терени, буквально одразу почалося безглузде нищення притаманних тамтешній дійсності назв. Бо ж треба було «застолбить» свою радянську присутність і голосно заявити: тепер тут віднині і на віки вічні нова робітничо-селянська влада! Під цим прапором і з’явилися там геть невідомі посполитим громадянам тих регіонів назви, які змістовно і ментально їм були чужі і незрозумілі. У Молдові, як зрештою в ті ж роки і в прибалтійських республіках, це набуло навіть певних карикатурних ознак. Як розповідав мені професор Кишинівського університету, який жив ще «під румунами», місцевим довго було невтямки, чому головна вулиця столиці цього краю споконвіку носила ім’я найбільш знаного господаря Молдови, а тепер треба було поступитися Леніну, який ніколи там не бував і не причетний до республіки. Втім тепер там, як зрештою і в нас на Західній Україні, вже давно, не чекаючи вказівок про декомунізацію, повернулися до історичних і кореневих назв. Тепер милують око і тішать слух назви, скажімо, львівських чи ужгородських вулиць і скверів: Святоюрська вулиця, Пекарська, Козацька і сотні інших милозвучних.
- Повернемося до суті питання, до нашого міста. Маємо повернути деяким об’єктам старі назви, рідні, кореневі, а також перейменувати низку інших.
- Щодо першого завдання. Воно, очевидно, зачепить стару частину міста - його Центрально-Міський район. Видається, що тут органічно проспект імені Карла Маркса стане вулицею Поштовою. Саме від поштової станції, яка тут була від першовитоків міста, і пішла ця цілком природна назва.
Не буде проблем, як на мій погляд, і з вулицею Леніна. Їй треба повернути рідну назву - Святомикольська, бо саме від назви храму, який тут був архітектурною і культовою домінантою цього куточка, і нарекли її.
Те саме треба зробити і з іншим вулицями даного району. Напевне, найважчим завданням буде вибір назви для парку імені Газети «Правда» - цієї окраси міста.
- А й справді, як його перейменувати?
- Найпростіше дати йому нейтральну назву - Центральний парк.
- Є підстави думати, що перейменування сприймуть не всі громадяни.
- Перш за все, це люди похилого віку та вкрай заполітизовані носії лівих поглядів. Їм найважче розлучатися з минулим. До того ж у певної частини нашого соціуму й досі виразна алергія на все чи майже все українське. Та вороття немає. Зрештою, пройде небагато часу, і нові назви увійдуть у наше життя, будуть сприйматися цілком органічно, нормально й буденно. А старе забудеться. Як забулися вже старі назви, скажімо, центральної площі міста - площі Визволення. Хто тепер пам’ятає, що ще не так давно вона носила ім’я товариша Сталіна, а згодом це була площа Миру? Чи хтось ностальгує за назвою, яку свого часу, в 30-ті роки ХХ століття, носив Центрально-Міський район? Називався він Зінов’євським - від імені більшовика-ленінця, який згодом, як виявилося, був затятим «опортуністом і відступником». До речі, це натяк не поспішати вулицям чи скверам давати імена тих постатей, які ще живі, а справи їхні не перевірені часом. Вибираймо нейтральне і вивірене, доречне і природне. Центрально-Міський район, як виявилося, цілком вдала і влучна назва. Не то що, скажімо, Дзержинський район, який аж проситься, щоб йому дали назву Заводський. Втім тут можуть бути й інші варіанти.
- Комусь ця назва не сподобається, бо немилозвучно, та й окупанти так його називали.
- А між тим у цьому районі чи не найбільше скупчення об’єктів, які треба, як кажуть в народі, аж кричить, перейменовувати. Та воно і не дивно: в новому, як на ті часи, геть новому заводському мікрорайоні, з амбітною, але по суті точною назвою Соцмісто, інших назв вулиць і не могло бути! Крапка. Тому тут так густо й засіяно назвами, які носять імена одіозних і зловісних постатей: Постишева, Косіора, Якіра... Те, що ці імена й досі на нашій карті міста - індикатор, покажчик нашої байдужості. А ще - бездіяльності та культури місцевої влади, яка довгі роки співала не з голосу нашої правдивої історії, а керувалася своїми інтересами. Не переймалася вона навіть назвою вулиці імені ХХІІ Партз’їзду, на якій головний осідок місцевої влади - будинок міськради. Як перейменувати цю магістраль, що по суті в самому адміністративному центрі міста і є його діловою домінантою та й своєрідною візитівкою усього Кривого Рогу, сказати важко. І не тому, що варіантів немає. Справа в іншому - треба знайти таку назву, щоб вона була органічною і не контраверсійною. Щоб була історичною й українською за суттю, а ще відбивала б наші час, дух, прагнення до розбудови суверенної і соборної держави. Перебираючи як мінімум десяток таких назв, наважуся запропонувати таку - вулиця Соборної України. Можна було б і просто - Соборна вулиця. Але не всі розгадають і зрозуміють зміст такої назви, бо ж будуть шукати прив’язки до храму, до собору, якого тут немає. Краще дати повнішу назву, яка відбиває споконвічні мрії і прагнення українців - прагнення не чуже загарбати і привласнити, а жити у своїй соборній і незалежній державі.
Можна було б пошукати й нейтральні назви. Скажімо, вулиця Муніципальна. Але саме це слово нам геть чуже. Воно навіть на слух не сприймається. Та й муніципалітетів у нас ніколи не було, навіть у часи, коли деякі українські міста жили за законами европейського Магдебургського права. Напевно, могла б ця вулиця носити й ім’я Олександра Поля, який зробив для міста неоціненно багато. Хоча можна назвати її й Козацькою або Козака Рога.
- Але з чого починати? Та й чи все, що пов’язане з радянським минулим, треба зачищати-перейменовувати?
- Очевидно, що не все. Справа ж ще й у тім, що треба чітко визначитися, що конкретно і як це зробити. Напевне, перш за все треба взятися за центральні, знакові вулиці-магістралі, за ті, які явно на виду і на слуху. А таких вже не так і багато. Тож лад тут можна навести швидко і безболісно. Таблички на транспортних засобах, оголошення кондукторів, нові написи на зупинках швидко зроблять свою справу. Думаю, що особливо ретельно і виважено треба підійти до перейменування площі імені Максима Горького. Змінити назву цього найважливішого транспортного вузла-розв’язки треба. Бодай вже тому, що цей загалом непоганий пролетарський письменник зневажливо відгукувався про Україну і її мову, не дав згоди, щоб його твори переклали не зрозумілою йому мовою. Нехай читають «по-русски» - такий був його вердикт. Це вам не «глашатай революції» Володимр Маяковський, який не цурався своїх коренів, та ще й гримав на українофобів: «Товарищ москаль! На Украину зубы не скаль!»
А ось пам’ятник полум’яному Данко, якого світу подарував Горький, я б не чіпав. Бо це монумент, сповнений гуманізму, високого духу і жертовності.
Тож а як перейменувати цю площу? Варіантів тут може бути багато, але моєму серцю найбільш до вподоби назва: площа Небесної сотні, або, як варіант для роздумів, - площа Героїв Крут, Козацька. Тим паче, що саме там зазвичай збираються патріотичні і виразно проукраїнські криворіжці.
- А які критерії ліпше за все обрати в процесі перейменувань, тобто як це зробити і які дати нові імена?
- Світовий досвід показує, та й наш власний радянських часів, що краще за все спиратися на своє органічне й історичне, та ще й близьке ментально. А ще на те, що потужно й виразно працює на ниві виховання, збереження свого й увічнення його. Правда, можна йти прагматичним американським, а точніше - нью-йоркським шляхом. Дати вулицям номери 1, 2, 3... У нас у місті щось подібне вже є. Воно живе, процвітає, особливо завдяки відомому колективу «95-й квартал», який знає вся Україна. Резерв для інших колективів ще маємо - 96-й, 97-й, 173-й тощо. Але якщо без іронії, то це примітив, який не несе того змістовного навантаження, яке нам потрібне, і не виконує тієї місії, про яку йшлося вище. Та й не в наших це традиціях - нумерувати вулиці. Краще йти вже вивіреними шляхами. Один з таких, пов’язаний з топонімами, які несуть назви, скажімо, місцевих річок, озер, крутоярів тощо. Або ж можна вийти на терени цілого краю чи всієї України, і вже звідти запозичувати назви. Переконаний, що таких в нашому місті є багато.
Інша база даних, яка ще майже не задіяна у нас, це імена забутих постатей з далекого та ще й не так далекого минулого, і які конче потрібно вивести із забуття. А почасти й для того, аби реабілітувати їх. Це стосується і цілої низки подій, які є органічною і невід’ємною складовою нашого минулого. Серед таких, наприклад, унікальна Холодноярська республіка. Чи увічнена «тая слава» селян-повстанців та і їхніх ватажків у назвах нашого міста, я достеменно не знаю, але чомусь думається, що ні. Це ж стосується і єдиного на всю окуповану Україну повстання, яке восени 1943 року спалахнуло в Павлограді. Тоді повстанці на деякий час навіть взяли місто в свої руки, та допомоги ззовні так і не отримали. Змушені були пробиватися назустріч військам, які рухалися зі сходу.
- А які ж імена варто увічнити?
- Арсенал таких великий - від сивої давнини через княжу Києво-Руську й славну козацьку добу й аж до сьогодення, чи радше б сказати, до недалекого минулого. Відтак, з огляду на сказане, і запропоную в резервний банк можливих назв свої - і лише свої! - без усіляких там претензій на безапеляційність пропозиції.
Отже, назви з давнини, але тим не менш питомо наші, українські, лагідні і милозвучні, які можна взяти ще з язичницьких часів. Відтак це могли б бути вулиці, які носять імена забутих язичницьких богів і персонажів: Лади, Леля, Дажбога, Ярила, Сварога, Велеса, Купави, Білобога, Берегині, Купала, Перуна тощо. У цьому ж ряду можуть бути й вулиці, що закарбують ті давні назви східнослов’янських племен, які зрештою і були підгрунтям для творення нашого етносу чи їх попередників. Це скіфи й сармати, половці і печеніги, фракійці й авари, деревляни і поляни, тіверці й радимичі та багато інших. Серед іншого бачимо й оспіваного у віках Нестора Літописця, славного співця Бояна. А чому не має права милувати нас Василиса Премудра, чи Котигорошко, або й Наталка Полтавка? Це лиш на перший погляд така пропозиція виглядає дещо незвично. Але я достеменно знаю, що, скажімо, у фінів з епосу «Калевала» вони запозичили низку імен і перенесли їх у назви вулиць. Те саме і в Данії, але там їх надихав казкар Андерсен.
Додам до цього ряду й імена руських князів Ярослава Мудрого, Володимира-Хрестителя, короля Данила-Галицького, княгині Ольги. Як гарно звучить - вулиця Княгині Ольги! Або ще приклад: вулиця або сквер імені Ярославни. Тієї княгині, про яку нам літописець розповів, як вона плакала-побивалася, немов голубка сизокрила, за своїм судженим, що пішов землю рідну боронити. Як, зрештою, і величезний список імен наших славних козацьких гетьманів. Та найперше серед останніх обов’язково варто увічнити ім’я Пилипа Орлика, творця першої писаної питомо української Конституції, яка змістовно випередила і французьку, і американську. Хотілося б бачити у цьому ряду невмирущих імена Байди Вишневецького, Івана Мазепи, про якого в народі казали: «Від Івана до Богдана більше не було гетьмана». Бо це він став на прю з Петром і не побоявся того Дорошенка (це того самого, що проміняв жінку на тютюн та люльку), Ів. Виговського, П. Сагайдачного, нескореного сивочолого Петра Калнишевського. Щоправда, десь років з 10 тому у нас у місті вже була спроба увічнити його ім’я - у сквері біля кінотеатру «Родина» поставили було навіть стелу на пошану цього велета. Я брав участь у заходах, але щось не склалося чи комусь не сподобався цей герой, що прикрашає наш пантеон слави. Нині там і сліду немає про нього, що мене вкрай засмутило, коли я нещодавно пішов туди вклонитися йому, але натрапив на захаращення.
Цілком заслуговують на те, аби були в резерві, й назви, якими позначені історико-географічні регіони України і якими можна скористатися в ході творення сучасної топонімічної палітри міста.
А тепер ще трохи тих назв, що дарує нам наша флора. Ось вулиці Барвінкова, Березова, Василькова, Вербна, Волошкова...
Окреме слово про творців нашого гімну М. Вербицького і П. Чубинського, про наших криворізьких знаменитих людей. Про академіка Г. М. Малахова - єдиного дійсного і повноцінного в нашомі місті академіка АН України, та про першого в Кривому Розі лауреата премії імені Т. Г. Шевченка й учня школи бойчукістів художника Григорія Синицю та інших. Варто увічнити їх імена у вулицях і проспектах!
Не можна оминати увагою і цілу низку назв, які подарувала нам світова культура. Культура пам’яті цього вимагає! Засадничими принципами її є вимога: увічнювати імена тих, хто уславив історію народу, хто увійшов до національного пантеону слави і багато років був незаслужено забутий - а то й цілеспрямовано викинутий! - з нього. І то була велика наруга над пам’яттю народу і свідоме спотворення нашої історії.
* * *
Будемо сподіватися, що авторитетного, знаного в місті й Україні вченого Віталія Стецкевича почують.
Микола Крамаренко
|
Комментариев нет:
Отправить комментарий