 Держава високо оцінила плідну працю нашого знаменитого земляка Григорія Гусейнова, автора десятитомного життєпису «Господні зерна», присвяченого подіям на півдні України. Десять років тому йому була вручена Національна премія України ім. Тараса Шевченка. Майже два десятиліття виходили сформовані ним томи антології «На землі, на рідній… Легенди та перекази Криворіжжя». Тепер ці книги знаходяться в кожній міській школі та бібліотеці.
- Григорію Джамаловичу, ви, напевно, зацікавлено ставитеся до ініціативи нової влади в Україні якомога швидше позбавитися радянських назв і максимально повернути забуті імена українських патріотів. У ваших книжках таких важко навіть порахувати.
- Звичайно. І тому хотілося б уже найближчим часом пройти в Кривому Розі проспектом імені Дмитра Яворницького, завернути на вулицю Василя Біднова, названу на честь співавтора класичного перекладу Біблії українською мовою. А потім вийти на вулицю Бориса Назаренка, який загинув від рук НКВС, мріючи про незалежну Україну. А завершити мандрівку - на площі Андроніка Кислова, названій на честь голови міської «Просвіти» 1917 - 1920 років, до того ж зятя знаменитого криворізького паркобудівника Федора Мершавцева.
- Цікаво було б почути ваші думки щодо декомунізації криворізької міської топоніміки. Чи все вас задовольняє у попередніх пропозиціях, що з’явилися у місцевих засобах масової інформації?
- Найсуттєвіше зауваження: у Радянському Союзі назви присвоювали на честь тих, хто ще був живий. Натомість у наданому ЗМІ списку нових назв криворізьких вулиць є чимало імен тих, хто помер мало не вчора. Це не по-християнськи. Дайте людині, яка щойно пішла, спокій. Загальновизнано, що давати назви слід тільки на честь тих, хто помер більш ніж 50 років тому. Лише час - визначальне мірило, чи залишиться те або інше ім’я в людській пам’яті, й сучасники небіжчика цього ніяк не можуть знати. Пригадую, як затверджувалася назва вулиці Тинка. Тоді заступник голови міськвиконкому Дмитро Ступак підтримав мене, що не слід цього робити. Він мав інформацію, що криворіжець був прокурором міста Кіцмань, батьківщини родини Івасюків (батько - український письменник Михайло Івасюк, син - знаменитий композитор, автор класичних естрадних пісень, що ввійшли до золотого фонду української культури). А наш земляк був серед тих, хто якраз цькував і переслідував цю родину. Однак назву вулиці присвоїли, щоправда, як бачимо, ненадовго.
У запропонованому комісією списку я нарахував зо два десятки схожих прізвищ. А поспіх тут ні до чого. Наприклад, відомо, що запорожці (про це писав Дмитро Яворницький), боячись гніву небіжчика, ставили на могилах хрести тільки через 50 років після смерті козака. Та й моя бабуся згадувала, що на її рідній Київщині вважалося за сором, якщо рідні це робили поспіхом, раніше, ніж через п’ять років після смерті близьких. Інша справа - пам’ятати цих людей. Для цього є багато можливостей. Наприклад, іменні стипендії. До таких могли б належати стипендії імені українських учених Віктора Скопенка, Кирила Ровди, Олександра Лаппо-Данилевського, Олександра Арсентьєва, Василя Скрипки, Івана Добровольського, Анатолія Дольчука, Петра Варгатюка, Юрія Гершойга… Що стосується письменників, художників чи журналістів, то уславити й зберегти в пам’яті їхні імена можемо, затвердивши низку мистецьких та літературних премій для молодих талановитих криворіжців. Це, приміром, премії імені Панаса Ногіна, Михайла Олійника, братів Шабліїв, Михайла Пронченка, Яра Славутича, Петра Васильєва, Івана Міщенка, Леоніда Вишеславського... Процес перейменування в місті свідомо затягується, хоча в більшості міст України ці питання давно з’ясовані. Прикро це спостерігати навіть з погляду на ситуацію в нашого сусіда, у Жовтих Водах, де декомунізацію успішно проведено. А ми далі тримаємося міфу про так звану стабільність, продовжуючи існувати в радянських традиціях.
- Імовірно, що в цій ситуації має наполегливіше діяти громадськість, інакше радянської ідеології нам не позбутися. Працюватимемо на минуле, а отже, лише нагнітатимемо конфлікти. Рішучість дозволить Кривому Рогу позбавитися пострадянського абсурду з назвами вулиць, площ.
- Справді, навіщо, наприклад, консервувати гулагівські квартали, коли все Криворіжжя було зоною з колючим дротом? У назвах апріорі закладається ідеологічний зміст, вони мають нести патріотичне й педагогічне начала.
Немає сумніву, що комісією виконана значна робота. Як видно, головні зусилля лягли на плечі історичного факультету педуніверситету та працівників міського історико-краєзнавчого музею. Це справді фахівці. Наш історичний факультет, як на мене, - взірець сучасного наукового мислення. Доводиться зустрічатися з викладачами й студентами істфаку, і завжди залишаються від спілкування найкращі враження. Містяни мають дякувати членам комісії за виконаний обсяг роботи, пильну увагу до історії та прискіпливість. Зокрема, це стосується забутих громадських та культурних діячів, імена яких збираються повернути.
- А чи є імена, які комісія все ж таки недогледіла?
- На жаль, не були помічені відверті русифікатори (в опублікованому списку - кілька русифікаторів) та агентура КДБ (є у списку і такі). Думаю, що увіковічувати ці імена не слід.
А от список криворізьких патріотів виявився закоротким. Зрозуміло, що про декого зі згаданих мною пересічний мешканець може не знати, але це не стосується істориків та музейників, членів міської комісії з перейменування. Якщо ми багато знаємо про Дмитра Яворницького, який у Кривому Розі багато разів бував й охоче писав про нього (першим розповів про козака Івана Рога), то слід згадати також про запорожців Тараса Чорного й Григорія Поповича, які брали участь у становленні козацького Кривого Рогу. Як і про Костя Гордієнка, легендарного сподвижника Івана Мазепи, який тут не лише бував, але й не так далеко похований. «Просвіта» мало не щонеділі організовувала поїздки на його могилу.
Та й видатний українець Іван Мазепа, ворог Москви, принаймні двічі був на Криворіжжі. А ось площу біля міськвиконкому, у зв’язку з тим що віднедавна там встановлено пам’ятник запорожцю-козаку Івану Рогу, за всіх інших обставин слід було б назвати ім’ям легендарного козака. Так само комісія оминула такі помітні в історії міста імена, як геолог Леонід Семєчкін, племінник Данзаса (секунданта Пушкіна), автор першого нарису про Кривий Ріг; видатний історик, виходець з Тернівського району Олександр Лаппо-Данилевський; а ще учений, який уперше згадав Кривий Ріг у наукових публікаціях, Василь Зуєв; геолог Станіслав Конткевич, ім’я якого є в усіх енциклопедіях; державний діяч і поміщик, який почав розробки на Криворіжжі сланцевих покладів, близька до Олександра Поля людина Сергій Кочубей.
Добре, що до списку для перейменування вулиць увійшло ім’я Сергія Колачевського, але там немає імен його дружини, відомої благодійниці Євгенії Колачевської, та молодшого брата, видатного українського композитора, автора «Української симфонії» Михайла Колачевського, який бував у Кривому Розі.
На жаль, не знайшлося навіть провулка, щоб назвати іменем наказного гетьмана Війська Запорозького Павла Полуботка, якого Петро I згноїв у своїх казематах, прямого предка Олександра Поля. Не зустрів я й імені українського металурга Михайла Курако, засновника парку над Саксаганню (1920-ті роки), що в останні роки ми зуміли перетворити на смітник і базар, як і Миколи Давидова, борців у різні часи за незалежність України Юрія Степового (брата Костя Блакитного) та Віри Бабенко (Таболянко), батька й сина Якова та Бориса Назаренків, Григорія Шерстюка, Ганни Максимець, Дарії Терлецької, Охріма Кравченка, Євгена Сагайдачного, Ганни Німець, Сергія Клепача... На Криворіжжі жив (мав землю в Недайводі) знаменитий генерал Олександр Самсонов, перлини народної творчості тут записували письменник Борис Грінченко та просвітянин Аркадій Вержбицький, вивчали історію краю Аполлон Скальковський, Яків Новицький, Володимир Гіляровський, Антон Синявський, співавтор хрестоматійного перекладу Біблії українською мовою, що використовується і до сьогодні, Василь Біднов (виходець із волосного Широкого).
Окремий вагомий список складають відомі письменники, яких слід у місті пам’ятати й популяризувати, а їхніми іменами назвати вулиці. Це Спиридон Черкасенко, Микола Філянський, Георгій Тушкан (хрещеник Дмитра Яворницького), Олександр Боровиковський (син Левка Боровиковського), Осип Думін, Панас Ногін, Адріан Кащенко, Володимир Сосюра, Михайло Хазан, Дмитро Май-Дніпрович… Буваючи тут, блискучий нарис про гірниче місто 1928 року опублікував Остап Вишня і потім згадував про Кривбас у листах з Воркути (їх опублікував директор архіву НАН України Сергій Гальченко). Інший класик української літератури Юрій Яновський кілька разів приїздив до нас, маючи намір написати роман про підпілля часів Другої світової війни. І він же залишив захоплені спогади про поїздки в Давидовський парк (у Братолюбівці свого часу навчалася його мати). Тут жили й працювали лауреати Шевченківської премії - легендарний український поет Тарас Мельничук та прозаїк Олесь Ульяненко.
Неоднозначна ситуація з іменами місцевих журналістів, адже «Червоний гірник» десятиліттями був у місті головним антиукраїнським рупором.
- Але слід пам’ятати імена тих журналістів, кого радянська система цькувала та знищувала, проте в опублікованих списках їх немає.
- Варто було б внести туди перш за все прізвище першого редактора «Червоного гірника» Яна Крастиня, який пройшов через ГУЛАГ, та іншого редактора, українського поета Варфоломія Кириленка, якого також не оминули репресії. А ще - письменників Михайла Пронченка, Івана Потапенка та Михайла Олійника, які загинули в сталінських таборах або від рук німецьких окупантів. Кілька років залізничний клуб у Довгинцевому очолював корифей радянського кіно Петро Шамшур.
Може комусь здатися дивним, але історія міста тісно пов’язана й з освоєнням неба. Так-так! Сюди на своїх перших літаках прилітав батько радянської космонавтики Сергій Корольов. А місцевий аматор Григорій Прокопенко у своєму дворі на вулиці Первомайській змайстрував три унікальних літаки, і за його польотами щоразу слідкувало із завмиранням серця мало не усе населення. На жаль, забула комісія й ім’я одного з перших вітчизняних льотчиків, який навчався в Парижі (в Росії тоді ще не було таких навчальних закладів); він був знищений Сталіним у 30-ті роки. Його звали Іван Павлов, і він встиг написати книжку спогадів, у якій є рядки про наше місто.
Комісія з перейменування дуже доречно згадала ім’я Павла Чубинського, автора тексту українського Гімну, але забула ім’я його внучки, Катерини Чубинської, яка щойно після війни кілька років жила у Кривому Розі й викладала в місцевому педінституті, аж поки її не звинуватили в націоналізмі й примусили звідси виїхати. Її ім’ям варто було б назвати якусь із вулиць Центрально-Міського району, наприклад, де вона винаймала житло.
Забулося комісією також ім’я мовознавця європейського рівня Вадима Дорошенка, який тут працював у 30-ті роки і теж згодом потрапив під репресії. У селі під Кривим Рогом народилася Євдокія Садовська, мати корифеїв українського театру Тобілевичів. Один із її синів, який ніколи тут не був, щоправда, у список, запропонований комісією, потрапив, але, очевидно, справедливіше було б у Кривому Розі вшанувати пам’ять про його матір, яка тут бувала, як про це слушно писав академік Ростислав Пилипчук. Зрештою, як і ім’я художника Петра Васильєва, батьки якого були гірниками, а ім’я нашого земляка записане у всіх художніх енциклопедіях, на будинку вулиці Горького в Москві встановлено йому меморіальну дошку. Не згадується й класик живопису, учень Іллі Рєпіна, виходець з Мар’янівки Іван Міщенко. Випадково пройшла комісія і повз ім’я одного з найвідоміших в історії України видавця книжок, близького товариша першого Президента України, історика Михайла Грушевського. Мова про письменника й мемуариста Юрія Тищенка (Сірого), який до 1905 року, коли в Довгинцевому його арештували за проукраїнську діяльність, був учителем у залізничному училищі. Вибірково до списку на перейменування вулиць потрапили прізвища дореволюційних інженерів, тому я здивований відсутністю значно помітніших імен, починаючи від Володимира Мухіна й закінчуючи геологом європейського рівня Юрієм Гершойгом.
- Як гадаєте, чи звернуть увагу на ваші безперечно слушні пропозиції ті, хто зараз займається зміною назв у Кривому Розі?
- Звичайно ні, не звернуть. Але це тільки початок дуже складного процесу змін у суспільстві, зокрема і в нашому місті. Тому згадаймо, як у радянські часи співали в одному популярному фільмі: «Не сразу всё устроилось, Москва не сразу строилась…»
Микола Крамаренко
|
Комментариев нет:
Отправить комментарий